Content uploaded by Liudmyla Badieieva
Author content
All content in this area was uploaded by Liudmyla Badieieva on Sep 26, 2023
Content may be subject to copyright.
СПОГАДИ ГАННИ ПОЛЯК ПРО ГЕРОЯ НЕБЕСНОЇ СОТНІ
ЄВГЕНА КОТЛЯРА
Бадєєва Людмила Іванівна
кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри українознавства
Харківський національний університет радіоелектроніки
ORCID ID: 0000-0002-7088-5823
Україна
Питання є актуальним, адже Євген Котляр віддав своє життя, відстоюючи
права та свободи громадян України. Це спроба узагальнити вже відомий
матеріал про життєвий шлях Євгена, використовуючи інформацію
документальних фільмів про героя, а також спогади рідних людей, друзів,
товаришів. А також автором були записані нове інтерв’ю з батьком героя,
спогади колишніх однокурсників Євгена та товаришів-однодумців з екологічної
організації «Зелений фронт».
Ключові слова: Євромайдан, Революція Гідності, Герой Небесної Сотні,
протестувальники, «мирний наступ».
Вступ. Революція Гідності стала найбільш масштабним протестом в
новітній історії України і логічним продовженням відстоювання прав людини
та громадянина. За Революцію 2013–2014 рр. віддали свої життя понад сто
кращих громадян. Ми повинні бути вдячними тим героям, які віддали
найдорожче, що в них було – життя, заради змін в країні, яку вони так любили.
Серед Героїв Небесної Сотні – випускник Харківського національного
університету Євген Котляр. Про Євгена Котляра знято два фільми. Володимир
Чистилін присвятив фільм «Герої не вмирають» [2] трьом патріотам Харкова,
які загинули на Майдані – Євгену Котляру, Владиславу Зубенку та Юрію
Паращуку. Активісти екологічної організації «Зелений фронт» зняли фільм
«Герой України Євген Котляр» [1]. Крім того, батько Євгена – Микола Іванович
– записав збірку спогадів рідних і друзів сина під назвою «Памяти Героя
Евгения Котляра посвящается» [3].
Автор ставить за мету – проаналізувати відносини Євгена Котляра з його
товаришами – родиною Артемом та Ганною Поляк.
Виклад матеріалу. Родина Артема та Ганни Поляк познайомилися з
Євгеном Котляром задовго до Майдану, ще в Харкові 2010 року, під час
протестів, пов’язаних з нищенням Центрального парку відпочинку
ім. Горького. Артем Поляк 1974 року народження, закінчив Харківський
національний університет ім. В. Н. Каразіна, механіко-математичний
факультет, працював програмістом. Ганна 1984 року народження, закінчила
Києво-Могилянську академію, аспірантуру в Київському інституті філософії,
працювала молодшим науковим співробітником у відділі логіки і одночасно
відпрацьовувала як перекладач та викладач. Ганна тоді вийшла заміж за
Артема, і молода сім’я проживала у Харкові. Ганна характеризує Євгена
Котляра так: «Женя був дуже раціональний і рішучий і водночас дуже
спокійний. Ще заспокоював мене, коли я починала впадати в паніку (там були
різні моменти, я іноді за Артема, свого чоловіка, дуже боялась)». Потім після
2010 року у молодої пари народився син Юра, Артем змінив роботу і вони
переїхали до Києва. Деякий час Поляки з Євгеном Котляром не бачилися та не
спілкувалися. Так продовжувалося до 2013 року.
2013 року колишній президент України В. Янукович відмовляється від
курсу на Європейську інтеграцію. В Києві та інших містах люди вийшли на
Євромайдан. У ніч проти 30 листопада начальник ГУМВС України в Києві
Валерій Коряк віддав наказ про застосування сили під час розгону Євромайдану
в столиці. Близько 4-ої год. ранку, коли на Майдані Незалежності залишилося
близько 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці «Беркуту» та
силою витіснили людей з площі. Під час розгону учасників мітингу бійці
«Беркуту» застосовували вибухові пакети, били людей кийками по головах,
спинах. Серед протестувальників було чимало важкопоранених. Артем Поляк
тієї ночі був разом з іншими протестувальниками, його сильно побили. Ганна
написала про цю жахливу подію в соціальних мережах.
Євген Котляр з перших днів відвідував харківський Євромайдан,
підтримував протестувальників за європейську інтеграцію. Після силового
розгону студентів в Києві одразу поїхав до столиці. На його сторінці в
соціальних мережах залишилася відповідь комусь в мережі: «А як ще, розкажи,
боротися? Коли так цинічно б’ють наших хлопців та дівчат? Як? Ти, звичайно,
можеш продовжувати боротьбу біля «зомбі ящика» з пляшкою пива в руці, а я
вже купив квиток до Києва!» – ось в цьому Євген весь – він не буде довго вести
пусті розмови, не буде старатися когось умовити, переконати, він швидше
візьме і все зробить сам.
У Євгена в Києві був міцний тил – надзвичайна сім’я Поляків – Артем та
Ганна. Вони орендували маленьку квартиру в столиці, у них був однорічний
син. Але не зважаючи на ці обставини, у них постійно хтось проживав з
протестантів, часто по декілька осіб. Зі спогадів Ганни Поляк: «До Києва Женя
приїхав наступного дня після подій під стелою на Майдані. Записався до
третьої сотні (від початку «їхня» барикада була біля Лядських воріт – вона
вважалася особливо важливою, оскільки очікували, що «Беркут» може
спуститися по одній з вулиць від костьолу чи з Михайлівської площі). Вдень
Женя зазвичай був у нас вдома – переважно спав» [3, с. 25].
Із часом Є.Котляру неодноразово пропонували стати десятником і навіть
сотником, але він ввічливо та рішуче відмовлявся, надаючи перевагу просто
спокійно виконувати свою справу. І цю справу він швидко знайшов: найбільшої
користі він міг принести на нічній вахті майдану. Вдень людей було багато, і
безпека штурму була значно нижчою, а вночі, коли багато мешканців Києва
розходилися по домівках, все змінювалося. «А ночі Євген проводив на Майдані
– або чергував на барикадах, або прикривав щитами інших хлопців, які кидали
коктейлі, або, коли дійшла до цього справа, переносив поранених та загиблих.
«Я коктейлей не бросаю… У меня бросок плохой – чего зря материал
переводить,» – Женька пояснював, чому за весь час так і не кинув жодного
коктейлю, саме так…» [3, с. 25].
Але Ганна не дуже вірила в такі пояснення Євгена. Вона більш схилялася
до версії, що Євген був миролюбивим, гуманним, «був більше схильний
захищати інших, а не нападати». Він ніколи не був агресивним, виступав за
ненасильницьке врегулювання протистояння між владою та
протестувальниками. Тому, мабуть, ніколи не кидав пляшок з «коктейлями»,
боячись когось травмувати, усвідомлюючи цінність людського життя. Зовні
тихий, спокійний, Євген зсередини мав «металевий стрижень», керувався
гуманними принципами, був сміливим та мужнім юнаком.
Перебування Є. Котляра у родині Поляк Ганна описувала так: повертався з
нічного чергування Євген близько сьомої години ранку. Ганна прокидалася раніше
і ставила на плиту чайник. Коли Євген відчиняв двері, господиня радісно його
зустрічала – кидалася на шию з обіймами та словами: «Прийшов! …Живий!».
Відповідь була завжди однаковою: «Солнышко, я тварь живучая, что мне
сделается…». А після цього неодмінно пили чорний чай (з чебрецем, мятою і
чорнобривцями). А потім Євген вкладався на диван відпочивати після нічної вахти,
і розбудити його до вечора іноді було непросто.
Ганна дуже вболівала за Євгена та інших хлопців, які відстоювали на
Майдані демократичні права та свободи, курс України на євроінтеграцію. Їй
постійно було соромно, що вони з Артемом не можуть приєднатися до протестанів.
Але вони хоч і не могли фактично вийти на майдан (Артем працював, а вона
доглядала за малолітнім сином), але завжди підтримували і співчували
протестантам, допомагали чим могли – приймали на ночліг, підтримували
протестантів тощо. Одного разу Євген застудився, довелося три доби відлежатися
удома. А коли зібрався знову на чергування на Майдан, то Ганна запитала його:
«Ти знову хочеш іти?».– «Не хочу, конечно… Конечно же – не хочу… А надо…», –
усміхнувся Євген і пішов. «Тобі не страшно?» – поцікавилася подруга. –
«Страшно… Конечно, страшно, солнышко, но что поделаешь… Надо!» – і знов
усміхнувся » [3, с. 28].
Чинна влада різними способами намагалася розігнати протестантів. Так,
16 січня 2014 р. Верховною Радою України було прийнято низку законів,
спрямованих на обмеження конституційних прав і свобод громадян. Ці
законодавчі акти, на думку більшості експертів, обмежували права громадян,
надавали органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання
учасників акцій протесту і мали на меті сприяти притягненню до кримінальної
відповідальності учасників опозиції та громадянського суспільства [4].
Силовики застосували спецзасоби і водомет. Необхідно відзначити, що чинне
законодавство забороняє застосовувати водомет за температури повітря нижче
за 0°C, відтак його було застосовано незаконно. Так, від пневмонії, яку заробив
внаслідок обливання водою з водометів на вул. Грушевського, помер Богдан
Калиняк. І подібний випадок не був єдиним (це і Іван Городнюк, і Максим
Горошишин та ін.) [5].
Анна запам’ятала, як одного разу в грудні-місяці Євген повернувся з
чергування на Майдані під ранок та з самого порога замахав руками: «Не обнимать!
…И не нюхать!» – уточнив, обережно знімаючи куртку і згортаючи її зовнішньою
поверхнею всередину….Виявилося – протестантів щедро полили перцевим газом»
[див. 3, с. 29].
Якось Євген прийшов із розбитою ногою. Виявилось, у щит влучила
шумова граната. Вона не лише розбила саморобний щит, але й ногу травмувала.
«Да ничего страшного...» – відмахувався Євген. А ту гранату підібрав і вкинув
у рюкзак до інших «цікавих» предметів: гумових кульок, якихсь залізяк...» [3, с.
25–27].
Ще одну неправдоподібну ситуацію з Євгеном запам’ятала Ганна. Одного
ранку (через кілька днів після того, як протестувальники взяли Український
Дім) Євген прийшов весь чорний – на перший погляд складалося враження,
наче сажу трусив або що. Виявилося, що під час патрулювання побачив біля
готелю «Дніпро» вогонь і дим. Трохи не доходячи до готелю, у глибині двору
стояв невеличкий будиночок, і він загорівся з невідомих причин. З готелю
«Дніпро» вибіг дуже переляканий швейцар. Євген разом з ним викликав
пожежну машину і побіг гукати хлопців. Протестувальники носили мішками
сніг. І оскільки пожежа не встигла розростися, її вдалося спочатку потихеньку
зменшити, а хвилин через сорок видимий вогонь остаточно погас. Кілька
охоронців та швейцар з готелю «Дніпро» дякували хлопцям із Майдану,
передусім – Жені, тому що якби він не побачив і не відреагував – вогнище
могло б сильно розгорітися та перекинутися на готель. Пройшло ще кілька
хвилин. Хлопці вже почали розходитись. І тут раптом помітили, як до місця
події, не поспішаючи, рухаються три пожежника. Вони були у формі, але без
жодного устаткування, зовсім-зовсім без нічого. Вони повільно підійшли до
хлопців і спитали: «Це ви пожежну машину викликали?» – «Викликали, –
відповів Женька. – Сорок п’ять хвилин тому...». – «Так ми оце прийшли
подивитися, що у вас тут сталося. Горить у вас щось, чи що?...». Сміялися до
упаду всі хлопці, і Женя з ними. А пожежники так і не зрозуміли, що ж такого
смішного вони утнули. І так само повільно пішли назад» [3, c. 29].
Коли у Євгена був вільний час, вони разом з Ганною та малим Юрком
здійснювали прогулянки. І тоді Ганна думала про те, що з Євгена вийде
прекрасний тато. А одного разу малий Юрко перевернув на себе чашку з
гарячим чаєм. Євген, хоча і був сонний і втомлений після чергової ночі на
Майдані, зорієнтувався, яка має бути перша допомога і поїхав разом з Ганною в
лікарню на машині швидкої допомоги і перебував там, підтримував Ганну, доки
її чоловік Артем не приїхав туди з роботи.
Ганна трохи здивувалася, коли дізналася, що Євген закінчив музичну
школу за класом скрипки. В пам'ять Ганни дуже врізалася дата 16 грудня, коли
померла її 15-річна підопічна, що стала вже товаришкою, в лікарні, від лейкозу.
Для Ганни це була несподівана та гнітюча подія: «Я кілька годин сиділа на
дивані в куточку – і плакала і мовчала. А Женя весь цей час сидів поряд,
обережно обіймаючи мене за плечі. Потім ми тихенько поставили скрипкові
сонати і партити Баха і мовчки слухали їх разом. Потім говорили про те, що Бах
їх присвячував своїй першій дружині. Всі мінорні. А останні, – написані в
мажорі, написав майже одразу по її смерті. Такий от теологічний реквієм. Тепер
як слухаю сама – згадую і Катю і Женю, одночасно» [3, с. 30–31].
За весь час перебування в Києві Євген декілька раз повертався до Харкова
на кілька днів, бо вдома залишався тато Микола Іванович. Татові юнак
намагався не розповідати найбільш тривожних подій, переконував, що він у
безпеці, що з ним нічого страшного не станеться. Лише після смерті сина
Микола Іванович дізнався, що Євген був знайомий з Сергієм Нігояном і що був
десь поряд, коли того вбили.
А ще, коли вдалося дістати одноразові термопакети для рук та ніг, Євген
частину з них відклав. Сказав, що татові відвезе – тато любить узимку
рибалити, якщо б йому такі термопакети у взуття й рукавички – у нього ноги та
руки менше мерзнутимуть. Це був єдиний випадок, коли Євген щось взяв з
майдану «для себе».
На ранок 18 лютого 2014 р. було заплановано «мирний наступ» –
багатотисячну ходу учасників Євромайдану до Верховної Ради. Учасники
демонстрації штурмували міліцейські автомобілі, що перегороджували шлях
колоні протестувальників. Протистояння між силовиками та учасниками
мітингу посилювалося. Сутички відбулися і в Маріїнському парку. Близько
13 год. бійці «Беркуту» почали відтісняти демонстрантів на вул. Інститутській у
бік майдану Незалежності. У свою чергу учасники мітингу почали спорудження
барикад на перехресті вул. Інститутської і Банкової з бруківки та у
Маріїнському парку з підручних матеріалів.
Востаннє Євген поїхав додому за декілька днів до початку «мирного
наступу». Але залишитися вдома надовго не вдалося. Не міг Євгеній сидіти
вдома, коли товариші боролися на Майдані. Ганна Поляк згадує: «А коли все
почалося, у вівторок удень зателефонував: «Мне стыдно, что я не там…Сейчас
как-нибудь приеду». З Харкова Євген повернувся вечірнім експресом, і в ніч з
18 на 19 лютого вже знову був на київському Майдані. Він поновився у своїй
третій сотні, але планував приєднатися до новоствореної харківської сотні.
Родина Поляків бачили Євгена тієї ночі біля Михайлівського монастиря, а
потім він спустився вниз. До них додому більше перепочивати не приходив. «Я
тут сейчас нужнее… Еще отдохну, успеется»,– так розмірковував Євген.
Востаннє родина Поляк бачилися з Євгеном вдень 19 лютого. Вони усі разом
пили чай з мальтійського намету. Євген під час спілкування з ними показав в
сторону Інститутської вулиці, де стояв «Беркут». А потім махнув рукою в бік
готелю «Україна»: «Ну а там где-то, вроде бы, снайперы сидят…» [3, с. 33].
Достовірно відомо, що останню в своєму житті ніч Є. Котляр провів на
килимах у коридорі Мінагрополітики, разом із харків’янами, які приїхали на
підмогу. Справа від Євгена спав Владислав Зубенко, патріот з Харкова,
смертельно поранений того дня на вулиці Інститутській.
Михайло Скляренко, який ночував з іншого боку від Євгена Котляра,
згадує, що прокинувся досить пізно…. Євген спокійно, швидко, діловито
одягнувся, зашнурувався. Окрім синього спортивного шолому та жерстяного
щита, – жодних засобів захисту не було, не говорячи вже про зброю. Унизу,
біля входу, думки розділилися – уже принесли перших убитих та поранених, і
не всі були готові йти на такий ризик. Євген трохи постояв, послухав, потім
перепитав: «Так ви йдете?» і, роздратовано махнувши рукою, розвернувся і
першим відправився догори Інститутською [3, с. 34].
Існують декілька відео, на яких Євген щитом прикриває евакуацію як
мінімум трьох товаришів. Один із харківських побратимів бачив, як Є. Котляр
виводив цілу низку з пораненими, уже краще за інших орієнтуючись, у якому
напрямку треба рухатись. І кожного разу повертався назад, у саме «пекло».
Піти на такий учинок добровільно, без примушення, були здатні лише
наймужніші, найбільш упевнені в необхідності завершення протистояння
чинному режиму до кінця. Адже поразка протестувальників означала
продовження правління президента В. Януковича та членів його сім’ї.
Ці відважні хлопці та чоловіки, які під кулями снайперів продовжували
боротися за краще майбутнє та надавати допомогу пораненим побратимам,
готові були йти до кінця. У кожного з них була записка із зазначенням групи
крові та контактним телефоном. І врешті, саме вони і переломили хід подій,
примусивши провладних парламентарів проголосувати за відвід силових
структур, а потім і за відсторонення В. Януковича від посади президента.
20.02.2014 р. о 9.55 безжалісний снайпер, який виконував наказ свого
керівництва, через оптичний приціл вибрав наступну жертву – нею став Євген
Котляр. Женя був одягнений у примітний плащ від дощу яскраво-зеленого
кольору. Снайперська куля пройшла крізь шию на виліт. Юнак підскочив і,
зробивши декілька кроків назад, упав, прикриваючись своїм жерстяним щитом.
І тут друга куля в стегно наздогнала його знову. Євгену надавали першу
допомогу під кулями. Збереглися кадри, як побратими потім виносили його на
дерев’яному щиті, як робили перев’язку в холі готелю, а потім несли до
машини швидкої допомоги. Весь час він був при пам’яті. Обличчя його було
абсолютно спокійним, відчуженим і трохи втомленим, немов після важкої
добре виконаної роботи. Мабуть, у ці хвилини Євген відчував, що свій
громадянський обов’язок він виконав. Машина швидкої допомоги зірвалася з
місця, але доїхати до лікарні Євгену не судилося… Йому назавжди залишилось
33 роки.
Ганна Поляк після загибелі Євгена Котляра переживала провину
вцілілого. Вона весь час відчувала провину перед Євгеном. Весь час подумки
поверталася до пережитого. І в спогадах це відчувається: «Я все чекаю, доки
Женька зателефонує, або просто відкриє наші двері своїм ключиком… Я знаю,
що цього вже ніколи не буде. Я думала, що це відчуття очікування розвіється в
міліції, де ми з татом Жені забирали його речі. А якщо ні, то в морзі на
Оранжерейній, коли його побачу. Торкнулась до його рук, до лоба. Стояла біля
труни. І нічого нікуди не розвіялось. Я все ще чекаю. Мабуть, ця реальність –
це тільки кошмарний сон. Смерть Жені несумісна ні з якою правильною
реальністю» [3, с. 38].
Подружжя дуже боляче пережило втрату свого товариша, вважало його
справжнім патріотом, героєм, на якого треба орієнтуватися, ідеалом, на якого
треба намагатися бути схожим. Тому Поляки прийняли рішення – якщо в них
народиться друга дитина, вони назвуть її на честь Євгена. Наразі родина Поляк
проживає у Кракові. Там, у Польщі, в них народився другий син. Його назвали
Євгеном.
Висновок. Таким чином, Артем і Ганна Поляк познайомилися з Євгеном
Котляром 2010 року, коли небайдужі мешканці Харкова боролися проти
вирубки дерев у Центральному парку відпочинку ім. Горького. 2013 року Євген
після силового розгону протестувальників та жорстокого побиття мирних
людей на майдані Незалежності приїхав до столиці. Він записався до третьої
сотні та зупинився в родині знайомих Поляків. За три місяці перебування в
столиці Євген став близьким товаришем для родини Поляків. Ганна щоранку
радісно зустрічала Євгена, вболівала за нього, вони разом пили чай,
спілкувалися. Іноді здійснювали прогулянки з малим сином Юрієм. Після
загибелі Євгена Ганна Поляк пережила провину вцілілого. Вона весь час
відчувала провину перед Євгеном. Тепер в родині Поляків четверо членів:
Артем, Ганна, старший син Юрій та молодший – Євген. А свого товариша
Євгена Котляра вони будуть пам’ятати завжди.
Список використаних джерел:
1. Герой України Євген Котляр: документальний фільм. URL:
https://www.youtube.com/watch?v=iU6Kjek4XdQ. (дата звернення: 31.10.2020).
2. Герої не вмирають: документальний фільм. URL:
https://drive.google.com/file/d/19jcvuCGohppd6zn4JpsN5x29lrnyIYRB/view (дата
звернення: 31.10.2020).
3. ДАХО, ф. 6560, оп. 1, спр. 1. Спогади рідних, знайомих та друзів про
учасника Революції гідності, героя Небесної Сотні Євгена Котляра. URL:
http :// archives . kh . gov . ua / wp - content / uploads /2015/03/ (дата звернення:
31.10.2020).
4. Диктаторські закони 16 січня. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki .
(дата звернення 15.10.2021).
5. Список погибших на Евромайдане. URL: https://ru.wikipedia.org/wiki
(дата обращения: 01.02.2021).