Content uploaded by Volodymyr V. Shchukin
Author content
All content in this area was uploaded by Volodymyr V. Shchukin on May 11, 2018
Content may be subject to copyright.
Опубліковано: Миколаївщина: нариси історії революції 1917 – 1921
років / Л. Л. Левченко, Л. А. Вовчук, О. В. Волос та ін. – Миколаїв : Іліон,
2017. – С. 156 - 191
Щукін В. В.
Етнічні меншини Миколаївщини в період української національної
революції
Стимулом до зростання соціально-політичної активності етнічних
меншин як по всій країні, так і на Миколаївщині стала «Постанова Тимчасового
уряду про відміну віросповідних та національних обмежень» від 20 травня 1917
р. В ній, зокрема, проголошувалося, що «всі встановлені діючими законами
обмеження в правах російських громадян, обумовлені приналежністю до того
чи іншого віросповідання, віровчення або національності, відміняються». Це
стосувалося прав проживання та пересування; володіння й розпорядження
майном; вільно займатися ремеслом, торгівлею, промисловістю. Представники
національних меншин отримували права без обмежень навчатися та викладати в
будь-яких навчальних закладах; вступати на державну й військову службу;
займати службові та виборні посади; вживати інші крім російської мови в
діловодстві та навчанні в недержавних закладах та ін. В постанові наводився
перелік обмежувальних та дискримінаційних законів і нормативних актів
Російської імперії, які втрачали чинність. Текст документу було опубліковано
миколаївськими газетами1.
Основні положення цієї постанови в подальшому не заперечувалися
жодним з українських урядів доби Національної Революції, а згодом і
радянськими урядами. Попри це, як радянські, так і українські дослідники
здебільшого цей законодавчий акт та його наслідки залишають поза увагою
своїх досліджень.
В числі етнічних меншин регіону найчисельнішими були євреї. Єврейська
громада традиційно була однією з найбільш активних етнічних груп в
1 Трудовая газета – 1917 г. – 24 марта.
Миколаєві. В цілому євреї складали до 20 % жителів міста. Ще з початку ХХ ст.
діяли заборони та обмеження щодо проживання євреїв в Миколаєві, а впродовж
війни ці обмеження були особливо жорсткими, лише згадувані постанови
Тимчасового уряду їх скасували2.
Миколаївська єврейська громада була досить строкатою в соціальному
відношенні та надзвичайно політизованою. Ще в ІІ половині ХІХ ст. єврейська
молодь та інтелігенція брали активну участь в діяльності загальноросійських
політичних організацій та партій, здебільшого лівого соціалістичного
спрямування. Згодом розпочалося формування власних національних
політичних партій та суспільних організацій. Миколаївське єврейство не стояло
осторонь від цих процесів.
Єврейська спільнота виявляла піклування про представництво та захист
своїх інтересів в органах міського самоврядування. У зв`язку зі створенням
міського Громадського Комітету, який мав тимчасово перебрати на себе
повноваження цензової міської думи (до виборів та утворення демократичної
думи), 14 березня 1917 р. відбулося об`єднаного комітету всіх єврейських
організацій. На ньому обрано депутатів до Громадського Комітету. В цьому
органі інтереси єврейської громади представляли М. Г. Кенігсбег, В. Л. Броун,
Л. А. Кац, М. С. Левін, Я. Шаргородський3.
Свідченням соціально-політичної диференціації єврейської громади та її
інтегрованості в політичне життя міста стала активна участь євреїв у перших
демократичних виборах до Миколаївської міської думи. В цілому по різним
виборчим спискам кандидатами в думські гласні балотувалися 61 особа з числа
євреїв, тому числі: в списку № 3 - від соціалістів-революціонерів – 6 осіб; № 4
– від союзів солдаток та скалічених воїнів – 2; № 6 – від союзу домовласників
Одеської та Московської частин – 3; № 7 – від Трудової Народно-Соціалістичної
партії – 1; № 8 – від Партії Народної Свободи (кадети) – 9; № 9 – від об`єднаних
соціал-демократів (в т. ч. БУНД) – 18; № 11 – Від Миколаївського комітету
2 Детальніше про це див.: Щукин В. В. Земляки. Очерки истории еврейской общины
города Николаева (конец XVIII – начало ХХ вв.) /В. В. Щукин, А. Н. Павлюк. – Николаев :
Изд. Ирины Гудым, 2009. – С. 13 – 30.
3 Трудовая газета. – 1917 г. – 14 марта.
Всеросійського союзу міст – 4; № 12 – від єврейського об`єднаного комітету –
13; № 16 – від союзу власників підприємств та цехів – 1; № 18 – від торгово-
промислового блоку – 4; № 19 – від службовців міського громадського
управління – 14. Як свідчить наведена статистика, найбільш популярними з
числа загальноросійських політичних партій в єврейському середовищі були
РСДРП (до складу якої входив БУНД - «Загальний єврейський робітничий союз
у Литві, Польщі і Росії»), конституційні демократи (Партія Народної Свободи)
та соціалісти-революціонери.
За результатами виборів, з числа 102 гласних Миколаївської
демократичної думи 20 були євреями, що в цілому відповідало відсотку
єврейського населення серед жителів міста. Свідченням активності єврейських
виборців було те, що з числа 13 кандидатів від єврейської громади (список №
12) гласними обрано 95.
В числі найбільш помітних постатей в Миколаєві в часи Лютневої
революції, за спогадами, були А. П. Рахманович (член партії правих есерів), М.
М. Мандельштам (соціал-демократ, в подальшому член Миколаївської Ради).
Значною подією в житті єврейської громади міста став приїзд навесні
1917 р. знаменитого адвоката сенатора О. О. Грузенберга, який прибув до
Миколаєва як голова урядової комісїї з розслідування зловживань на флоті.
Громада запропонувала йому висунути свою кандидатуру на виборах до
Установчих зборів від Херсонської губернії по списку сіоністів та національної
демократії6.
Членами першого складу виконкому Миколаївської Ради робітничих та
військових депутатів в 1917 р. були П. С. Гольденберг, Данило Ілліч Лейканд,
Абрам Самойлович Лімоне, Самуіл Давидович Мірінгоф, Еля Чаусовський7. Чи
не найбільш помітною фігурою в політичному житті Миколаєва в цей час був
Йосип Самсонович (Шимшевич) Скляр, який в 1917 р. став лідером
4 ДАМО, ф. 222, оп. 1, спр. 1814, арк. 6.
5 ДАМО, ф. 222, оп. 1, спр. 1842, арк. 19.
6 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 475, арк. 78.
7 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 197, арк. 2 – 4.
миколаївських більшовиків, згодом був уповноваженим першого українського
радянського уряду по Миколаєву та Херсону, загинув у 1919 р.8
Миколаївська міська організація БУНД (загальний єврейський робітничий
союз, який був автономною організацією в складі РСДРП, в цей час більше
тяжів до меншовиків) виявляла неабияку активність. Впродовж 1917 р. в
місцевій пресі регулярно повідомлялося про зібрання членів організації, також
про роз`яснювально-агітаційні виступи членів партії перед різними групами
євреїв, проводилася активна агітація щодо вступу до партії. БУНД не
приховував своїх амбіцій щодо політичного лідерства в миколаївській
єврейській громаді. 30 жовтня 1917 р. у зв`язку з формуванням революційного
штабу при Миколаївській Раді робітничих та військових депутатів, його голові
Я. П. Ряппо було надіслано таке звернення: «Николаевский комитет БУНДа,
обсудив на экстренном заседании своем вопрос об организации
революционного штаба в г. Николаеве, признал крайне важным
представительство в штабе от еврейской революционной демократии и для этой
цели делегирует в штаб члена комитета тов. А. Шапиро»9.
З 1919 р. БУНД виступав єдиним блоком з іншою єврейською
соціалістичною партією – Фарейнігте. Цілком очевидно, що причиною
зближення та фактичного об`єднання обох партій було негативне ставлення до
сіоністів.
Значною активністю відзначалась діяльність Миколаївської організації
Єврейської соціал-демократичної робітничої партії «Поалей-Ціон», яка
дотримувалася помірковано-соціалістичних позицій з окремими елементами
сіонізму.
Революційні події сприяли активізації сіоністського руху. В середині
квітня 1917 р. створено Миколаївський Комітет сіоністської організації. Його
очолили Михайло Григорович Кенігсберг (пізніше він відмовився від цієї
діяльності, посилаючись на велику завантаженість роботою, він був відомим в
8 Божаткин М. И. Скляр Иосиф Самсонович / М. И. Божаткин. // Николаевцы. Энциклопедический словарь. –
Николаев : Возможности Киммерии, 1999. – С. 307.
9 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 192, арк. 24.
місті лікарем), Ш. М. Канторович, І. Я. Брофенбренер, Я. Ю. Браславський. В
цей час соціал-демократи виявляли готовність до співпраці з сіоністами, їм
навіть запропонували брати участь в підготовці маніфестації трудящих 1 травня
і виступити з привітанням до миколаївського пролетаріату10. Невдовзі ставлення
соціал-демократів до сіонізму радикально зміниться.
В рамках сіоністської організації діяло миколаївське відділення
студентського сіоністського товариства «Геховер» (іноді в газетах його називали
партією), асоціації єврейських студентів «Бней Ціон», робітничої молодіжної
організації «Цеірей Ціон» помірковано-соціалістичної спрямованості.
Сіоністська організація створила палестинське бюро, яке збирало внески, ці
кошти передбачалося витрачати на те, щоб дати можливість єврейській молоді
відвідати Палестину. Бюро пропонувало молоді брати участь в польових
роботах на допомогу селянству, для цього організовувалися спеціальні «польові
дружини». Проводилася агітаційна робота серед солдат-євреїв, створено
місцеву організацію солдатів-сіоністів, яка нараховувала понад 300 членів 11.
Крім Миколаєва групи сіоністів-соціалістів діяли в Новому Бузі (12 членів),
єврейських колоніях Ново-Полтавці (15 чл.) та Єфингарі (8 чл.). Вони мали
тісніший зв'язок з сіоністами Херсону. Здебільшого їх робота мала агітаційний
і культурно-просвітницький характер. Так, у Ново-Полтавці сіоністи-соціалісти
відкрили «сіоністську сцену» на якій проводили різноманітні заходи,
намагались привернути до організації крім юнацтва кустарів і торговців12.
На виборах до Українських Установчих зборів по Херсонській виборчій
окрузі було представлено список кандидатів від Єврейського виборчого
комітету від Миколаєва був представлений Мендель Соломонович Левін13.
Відбувалися зміни в релігійному житті єврейської громади. Постанови
Тимчасового уряду скасовували посаду казенного рабина, яку з 1913 р. обіймав
І. П. Дульцин (свого часу він не обирався на цю посаду, а призначений
10 Трудовая газета. – 1917 г. – 18 апреля.
11 Трудовая газета. – 1917 г. – 8 июня.
12 Будяков О. В. Встановлення монопартійної системи на Півдні в 1920-х рр. : Дис. …
канд. історичних наук / Будяков О. В. ; Миколаївський національний університет ім. В. О.
Сухамлинського. – Миколаїв, 2015. - С. 104.
13 ДАМО. Ф. 222, оп. 1, спр. 1813, арк 45.
виконувати обов`язки Миколаївським градоначальником). В єврейській громаді
він не користувався особливим авторитетом і жодного разу не був обраний
громадою на посаду міського рабина. Коли ж повстало питання про вибори
громадського рабина Миколаєва, І. П. Дульцин висунув свою кандидатуру. Його
опонент Ш. З. Шнеєрсон висунув йому звинувачення у співробітництві з
поліцією та охоронним відділенням. Ці звинувачення були небезпідставними.
13 квітня 1917 р. в місцевій пресі опубліковано імена провокаторів.
Зазначалося, що І. П. Дульцин починаючи з 1900 р. передавав поліції відомості
про діяльність сіоністів14. В квітні 1917 р. в Миколаєві відбулися перші
демократичні рабинські вибори. Громадським рабином Миколаєва обрано
Шмуля Зельмановича Шнеєрсона. В подальшому він ще двічі обрався на цю
посаду і обіймав її до 1940 р., наступного року заарештований та засланий до
Центральної Азії15. Влітку 1917 р. утворився міський Союз службовців синагог
та молитвовних будинків, який очолював І. Поляк. Організація була досить
активною та впливовою, зважаючи на традиційну релігійність єврейського
середовища.
2 грудня 1917 р. прийнято «Закон Української Народної Республіки про
утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад». Йшлося про
створення органів самоврядування єврейських громад, яким надавалися значні
повноваження. Варто зазначити, що в дореволюційний час громадські органи
самоврядування були формальними та безвладними. Зазвичай реальне
управління єврейською громадою перебирав на себе рабинат. Згідно з новим
законом, мали відбутися вибори до єврейської ради (ВААДу). Виборче право
надавалося всім євреям віком від 20 років. Система виборів була аналогічною
демократичним виборам до міських дум. Окремими списками йшли на вибори
кандидати від БУНД, «Поалей-Ціон», сіоністів, «єврейської народної групи» та
14 Известия Николаевского Совета рабочих и военных депутатов. – 1917 г. – 13 апреля.
15 Гіркий полин історії. Масові політичні репресії серед єврейського населення Миколаївщини в 20 – 50ті роки
ХХ століття. – Вип. 1. – Миколаїв : Атол, 2003. – С. 117 – 118; Щукин В. В. Дорога к Храму. Еврейские
культовые сооружения и религиозные общины в г. Николаеве. Очерк истории. – Николаев : Изд. Шамрай П. Н.,
2011. – С. 32, 56 – 59.
інших груп і партій16. У вересні завершилася підготовка до виборів. Вважалося,
що загальна кількість виборців мала складати близько 12 тис. осіб. Найбільшу
активність при підготовці до виборів виявили політичні партії БУНД, «Поалей-
Ціон», релігійне об`єднання «Шомрей Тойра»; група ортодоксів та сіоністи
виявляли меншу активність17.
Зважаючи на традиційний консерватизм єврейської громади, соціал-
демократи зі своїми радикальними ідеями не могли розраховувати на перемогу
в цих виборах. Більшість голосів отримали традиціоналісти та сіоністи, це
давало соціалістам підставу в подальшому називати ВААД «буржуазно-
клерікальним». Не було єдності і в самій єврейській раді, дискусії часто
виникали через різні дрібниці та неузгодженості (приміром, якою мовою вести
документацію). Це відбирало чимало часу та знижувало оперативність і
результативність її діяльності. Так дискусія виникла вже на першому засіданні
при виборах голови18. Врешті головою Ради єврейської громади став лікар В. Л.
Броун. ВААД наполегливо домагався передачі в його розпорядження коштів
коробочного збору (особливого податку на кошерне м’ясо, який сплачувався
лише євреями, але кошти витрачалися лише за дозволом міської управи),
питання позитивно вирішилося лише в березні 1919 р.19
ВААД став ініціатором створення єврейської самооборони на початку
весни 1918 р., коли відбувалося перше падіння радянської влади та захоплення
міста німецькими військами. Варто зазначити, що Центральна Рада займала
негативно-нейтральне ставлення в питанні про єврейську самооборону.
Представники ж єврейських соціалістичних партій в Раді та сіоністів виступали
проти створення таких загонів, вважаючи, що це сприятиме посиленню
антисемітських настроїв серед українського населення. Тож загони
самооборони на місцях створювалися явочним порядком без урядового
16 Антонюк О. В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан. / О.В. Антонюк. – Укаїнський історичний
журнал. – 1999. - № 1. – С. 50 – 51.
17 Трудовая газета. – 1917 г. – 24 сентября, 5 октября.
18 Борьба. – 1918 г. – 28(15) июня.
19 Южное слово – 1919 г. – 5 марта.
дозволу20. Активні дії єврейської самооборони були спрямовані на запобігання
єврейським погромам, якими нерідко в цей час супроводжувалися зміни влади.
Між тим, в Миколаєві на початку березня 1918 р. час від часу виникали
стихійні мітинги, на яких звучали звинувачення в тому, що євреї є винуватцями
приходу німців на українські землі. Звучали заклики до помсти. При цьому
оратори, зазвичай, заявляли, що виступають від імені більшовиків. Все це
провокувало погромні настрої в місті. 22 березня єврейські соціалістичні партії
провели спільне зібрання, на якому висловили занепокоєння й протест з
приводу поширення антиєврейської агітації.
В місті мали місце кілька спроб вчинити єврейський погром, але
оперативні сумісні дії міліції та самооборони стали на перешкоді цим спробам.
Газета «Трудовая жизнь» зазначала: «В эти тревожные дни еврейская
самооборона оказалась на высоте своей задачи. Работая в контакте с городской
милицией, члены еврейской самообороны несколько суток подряд несли
тяжелую и самоотверженную работу по охране города и принимали самое
живое участие в борьбе с бандами налетчиков. В ночь с 16 на 17 марта
еврейская самооборона лишилась одного из лучших работников Григория
Исаковича Шноля, погибшего во время исполнения долга». Його поховання
переросло в маніфестацію за участю кількох сотен осіб21.
В часи, коли в місті діяла німецька окупаційна адміністрація,
самооборона не могла діяти, оскільки мало відбуватися примусове роззброєння
населення. В середині грудня 1918 р., в зв`язку з евакуацією німецьких військ,
на засіданні ВААДу прийнято рішення про поновлення її діяльності, на що
виділялися громадські кошти. Завідування справами загону доручили Бару,
Сомінському, Френкелю та Шейніну. Як повідомлялося в пресі, «…почався
запис до самооборони, який протікає досить успішно. Записалися майже всі,
хто брав участь в самообороні в березні місяці й багато нових… Згідно рішення
[Вааду] загін має бути нейтральним і призначений для охорони єврейського
20 Шехтман И. Б. Еврейская общественность на Украине (1917 – 1919 гг.). / И. Б Шехтман. // Книга о русском
еврействе (1917–1968). – Нью-Йорк : Союз русских евреев, 1968. – С. 34 - 35.
21 Трудовая жизнь. – 1918 г. – 19(6), 20(7), 21(8) марта.
населення та придушення безпорядків»22. З відновлення радянської влади в
місті діяльність єврейської самооборони знов будо згорнуто.
24 січня 1919 р. президія ВААДу на екстреному засіданні обговорювала
ситуацію щодо активізаціі погромного руху в районах, прилеглих до Миколаєва
і звернулася до комісара міста з проханням вислати збройні формування для
попередження можливих безпорядків, однак, «…як з`ясувалося, ні комісар
міста, ні інша (військова) влада не в змозі надати необхідної допомоги». Тож
місцевому населенню варто розраховувати лише на власні сили23.
В 23 – 25 травня 1919 р. банди Н. Григорьєва на кілька днів захопили
Миколаїв, це супроводжувалося єврейським погромом та пограбуванням
мирних жителів. Впродовж трьох днів поховано на єврейському цвинтарі 30
осіб, та 5 осіб на християнському цвинтарі, які були жертвами бандитів24.
У зв`язку з цими небезпечними подіями, 30 травня (після відновлення
радянської влади) делегація від єврейського населення звернулася до
міськвиконкому з клопотанням про дозвіл на поновлення діяльності
самооборони. Преса повідомляла: «Рассмотрев это ходатайство, исполком
постановил, ввиду организации для охраны порядка в городе советских рабочих
дружин, в которые входят и еврейские рабочие, ходатайство об организации
еврейской самообороны оставить без удовлетворения»25. Відмова була логічною
з огляду на те, що саме в цей час почало розгортатися повстання в німецьких
колоніях, головною силою якого була німецька самооборона. Єврейська громада
створила благодійний комітет допомоги жертвам погрому. Однак невдовзі
виконком прийняв рішення, згідно з яким комітет мав передати кошти й
повноваження відділу соціального забезпечення, де створити спеціальну
єврейську комісію під контролем єврейських робітників26.
22 Трудовая газета. – 1918 г. – 14 декабря.
23 Трудовая газета. – 1919 г. – 26 января.
24 Путь социал-демократа. Орган Комитетта Николаевской организации независимых социал-демократов
интернационалистов. - 1919 г. – 31 мая.
25 Известия Николаевского Совета рабочих, красноаврмейских и краснофлотских депутатов. – 1919 г. – 1 июня.
26 Путь социал-демократа. Орган Комитета Николаевской организации независимых социал-демократов
интернационалистов. - 1919 г. – 26 июня.
В середині 1919 р. більшовицькі друковані органи почали масований
наступ на сіоністів, їх звинувачували в прагненні посилити вплив на єврейські
маси через співчуття та організацію допомоги жертвам єврейського погрому,
сприяння діяльності спортивних та культурних товариств, допомогу в створенні
єврейських кооперативів тощо. Головне ж звинувачення полягало в тому, що
сіоністи є агентурою світового імперіалізму, ідеологію якого вони
розповсюджують серед єврейства27. Реальною ж причиною цієї ідеологічної
кампанії було те, що сіоністи не приховували свого негативного ставлення до
процесу захоплення влади більшовиками, називаючи його узурпацією влади. В
свою чергу, сіоністська організація не мала наміру згортати діяльність, 10
травня було повідомлено про початок видання газети «Еврейское слово» -
органу Миколаївського відділу Сіоністської Народної фракції «Цейрей-Ціон»,
пізніше повідомлялося про вихід 3 - 4 номерів газети28. На жаль, подальша доля
цього видання невідома.
В червні 1919 р. в Москві проходила конференція єврейських секцій
РКП(б), на ній прийнято резолюцію про ліквідацію сіоністської партії, як
буржуазної, реакційної і контрреволюційної. Одночасно з`явилося звернення
ЦК Комфарбанда в НКВС УСРР від 4 липня 1919 р., у якому пропонувалося
негайно видати розпорядження про повне припинення діяльності партійної
організації сіоністів, а також всіх допоміжних установ і товариств, що
працюють у тісному зв`язку з ними. На основі звернення створено надзвичайну
комісію по ліквідації єврейських громадських організацій. У ніч з 5 на 6 липня
1919 р. в Києві відбувся арешт групи сіоністів, 12 липня НКВС України
зобов`язав виконкоми на місцях «негайно припинити» діяльність всіх
єврейських організацій і установ як ворожих радянській владі29. Виконанню
27 Эмин Н. О. Сорную траву из избы вон. / Н. О, Эмин // Известия Николаевского Совета рабочих,
красноаврмейских и краснофлотсмких депутатов. – 1919. – 12 июля; Гражданская война на еврейской улице. //
Известия Николаевского Совета рабочих, красноаврмейских и краснофлотских депутатов. – 1919 г. – 18 июля.
28 Известия Николаевского Совета рабочих, красноаврмейских и краснофлотских депутатов. – 1919 г. – 10 мая,
20 июня.
29 Орлянський В. С. Сіоністські організації і органи влади в СРСР у міжвоєнний період. / В. С. Орлянський
// Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Вип. ХХ. – Звпоріжжя, 2006. - С. 166.
розпорядження на місцях завадив лише наступ денікінської армії та чергове
падіння радянської влади.
Одночасно здійснювалися заходи по дискредитації ВААДу. 28 березня
єврейськими соціал-демократичними партіями організовано мітинг єврейських
робітників в резолюції якого зафіксовано «недовіру до буржуазної більшості
ВААДу» та вимогу передати управління всіх єврейських установ в руки
пролетаріату30. 13 квітня соціалістична фракція демонстративно вийшла зі
складу ВААДу, приводу чого було опубліковано декларацію, в ній заявлялося,
що «социалистическая фракция совместно с еврейскими социалистическими
рабочими партиями образовали временный еврейский рабочий комитет, котрый
вступает в переговоры с исполкомом о взятии в свои руки еврейских
учреждений»31. В червні на засіданні цього комітету обговорювалися питання
щодо необхідності передачі справ по керівництву єврейською громадою від
ВААДу до комітету, однак чергове падіння радянської влади внаслідок
захоплення міста денікінцями змусило відкласти здійснення цих планів32.
Вказані події були відображенням процесів, з одного боку, пов`язаних з
реалізацією проголошеного радянською владою курсу на встановлення
диктатури пролетаріату, а з іншого – перетворення РСДРП(б) на правлячу, а в
перспективі й єдину партію в країні. Поки що ця партія використовувала
єврейську соціал-демократію задля дискредитації та відсторонення від
суспільно-політичних процесів інших партій. Але невдовзі й сама єврейська
соціал-демократія опиниться в такому ж становищі та стане жертвою владних
амбіцій більшовиків.
Протягом 1917 – 1919 рр. продовжували діяти різні форми єврейської
благодійнності. Газети регулярно вміщували інформацію про благодійників, які
жертвували кошти для роздачі безкоштовних обідів в єврейській дешевій
їдальні; в синагогах збиралися кошти «в пользу семейств павших борцов за
30 Известия Николаевского Совета рабочих, красноаврмейских и краснофлотских депутатов. – 1919 г. – 30
марта.
31 Известия Николаевского Совета рабочих, красноаврмейских и краснофлотских депутатов. – 1919 г. – 16
апреля.
32 Путь социал-демократа. Орган Комитета Николаевской организации независимых социал-демократов
интернационалистов. - 1919 г. – 7 июня.
свободу родины», на утримання євреїв-біженців, які проживали в Миколаєві
(тільки в місті в 1917 р. знаходилося 731 таких біженців та до 3 тис були
розселені по єврейських колоніях)33.
В травні 1917 р. за ініціативою Анни Григорівни Кенігсберг відкрився
єврейський дитячий садок, який розташувався в будинку № 14 по вул. Мала
Морська, а пізніше на розі вул. Великої Морської та Наваринської. Коштами
громади утримувалися дитячі притулки-сиротинці для дівчат та хлопців (в 1919
р. передані під опіку державної системи соціального забезпечення). Крім того,
на благодійні внески діяв «денний притулок» для дітей воїнів та з бідних сімей,
створений в 1914 р. (припинив діяльність в 1918 р. через відсутність коштів)34.
Громада утримувала єврейську богодільню.
У вересні 1917 р. розпочалися заняття в першій єврейській гімназії
(«Першому єврейському середньо-навчальному закладі»), яка розташувалася у
будинку колишньої приватної гімназії М. Кущ на розі вул. Наваринської та
Великої Морської35.
Активно діяло «Товариство любителів єврейської мови», яке організувало
курси з вивчення єврейської мови та літератури, на початку 1919 р. засновано
миколаївське відділення Єврейської Культурної Ліги (Ідише Культур-Лиге).
Восени 1917 р. розпочав діяльність єврейський спортивний клуб
«Маккабі», яким опікувалася сіоністська організація36.
На початку 1919 р. почало діяти благодійне товариство «Езраз Аніїм», яке
ставило метою надання допомоги нужденним коштами, паливом, медичними
послугами. Звертаючись до жителів міста, засновники товариства зазначали:
«Голод, холод, хвороби знищують нещасних бідняків. Смерть стукає в двері
знедоленої безробітної єврейської маси. Смертність серед голодуючих, епідемії,
які розвиваються в бідних кварталах, стають загрозою для всього населення.
33 Трудовая газета. – 1917 г. – 2, 19, 30 марта.
34 Трудовая газета. – 1917 г. – 17 апреля, 17, 18 июня.
35 Трудовая газета. – 1917 г. – 2 августа, 20 сентября.
36 Трудовая газета. – 1917 г. – 26, 27 октября.
Воно може боротися з цією кричущою нуждою лише при підтримці всіх
городян»37.
В умовах посилення небезпеки захоплення Миколаєва білогвардійськими
військами Денікіна, 9 червня 1919 р. на загальних зборах об`єднаної організації
БУНД- Фарейнигте ухвалено вважати всіх членів обох партій мобілізованими,
ще раніше таку ж ухвалу прийняла «Поалей-Ціон»38. Однак ці дії не могли
суттєво вплинути на подальший хід подій.
На пленумі Миколаївської Ради робітничих та червоноармійських
депутатів обговорювалася питання про хвилю єврейських погромів, яка охопила
Україну. Депутати обмежилися осудженням цих негативних явищ та закликом
до солідарності трудящих всіх національностей.
18 серпня 1919 р. радянські війська покинули Миколаїв, місто опинилося
під владою денікінської армії, однак на цей раз зміна влади не
супроводжувалася безпорядками, оскільки генерал Я. Слащов, який командував
військами швидко встановив жорсткий порядок, при цьому запровадив арешти
прихильників та активних діячів радянської влади й соціалістичних партій, які
перейшли на підпільне становище, або тимчасово припинили свою діяльність.
Оскільки підпільний комітет більшовиків 19 листопада розклеїв по
всьому місту листівки з закликом до повстання, вночі 20 (7) листопада 1919 р.
на Адміралтейській площі (площа Комунарів) за наказом Я. Слащова здійснено
акцію залякування – розсріл 61 особи заручників, підпільників та прихильників
радянської влади. Згодом ця подія стала частиною миколаївської радянської
міфології. В історію вони увійшли як 61 комунар (не менше 5 осіб змогли
врятуватися). Вперше список приречених до розстрілу опубліковано в газеті
«Южное слово»39. Пізніше список «комунарів» з деякими коментарями-
поясненнями надрукований в радянській пресі в 1920 р.40. Ця публікація
свідчить, що більшість розстріляних були випадковими нікому не відомими
37 Трудовая газета. – 1919 г. – 30 января.
38 Известия Николаевского Совета рабочих, красноаврмейских и краснофлотских
депутатов. – 1919 г. – 31 мая, 11 июня.
39 Южное слово. – 1919 г. – 8 ноября.
40 Известия Николаевского губисполкома и губкома КП/б/У. - 1920 г. – 20 ноября.
людьми. При цьому неможливо не звернути увагу на те, що з 61 особи 25 (тобто
майже половину) складали євреї. В списку «комунарів» зустрічаємо таку
легендарну людину як Товій Блейс, член РСДРП з 1913 р., перед революцією
жив на еміграції. Був числі соціал-демократів, які в 1917 р. через Німеччину
прибули до Петрограду. Активний учасник революційних подій в Петрограді.
Невідомі обставини його перебування в Миколаєві в 1919 р. Він був числі тих,
кому вдалося під час розстрілу врятуватися, але його брат Володимир (Вольф)
Блейз загинув. Він навіть доставив до міської лікарні пораненого Мойсея
Косовського. В подальшому Т. Блейс був активним учасником громадянської
війни, радянським державним та партійним діячем. Репресований в 1936 р.,
розстріляний 1937 р.
31 січня 1920 р. В Миколаєві знов, тепер уже остаточно, встановлено
радянську владу. Відновлювалася діяльність політичних партій та суспільних
організацій, але це відбувалося в умовах посилення владного тиску з боку
більшовицької партії, яка не приховувала свого прагнення до ліквідації будь-
яких інших партій, які хоча б гіпотетично могли стати її опонентами.
Найбільш провладну позицію займав блок БУНД-Фарейнігте, хоч раніше
вони й припускали критику політики більшовиків. В 1920 р. з`являються
повідомлення про діяльність Миколаївського комітету Єврейської
комуністичної партії «Комфербанд»41.
На початку 1920 р. «Полей-Ціон» розгорнула агітацію по створенню
Союзу єврейської соціалістичної молоді42. Тим часом в рамках самої партії
відбувся розкол, Миколаївська організація заявила про прихильність до лівого
крила партії, яке обрало назву Єврейська комуністична партія «Поалей-Ціон»43.
В цілому ж, активність єврейських соціалістичних та комуністичних партій
поступово згорталася. Зменшувалася й кількість членів, частина яких
переходила до складу більшовицької партії, або виходила зі складу членів партії
через незгоду з політикою зближення з більшовиками.
41 Луч. – 1920 г. – 5 февраля.
42 Луч. – 1920 г. – 25 февраля.
43 Известия Николаевского губернского Революционного Комитета. – 1920 г. – 9 марта.
Більшовики, однак, поки що вважали необхідним існування єврейського
комуністичного руху. Єврейська комуністична партія стала єдиною партією
національних меншин Півдня України яку допустили до участі у виборах до
місцевих рад у квітні 1920 р. Підсумкові їх результати були достатньо
скромними для єврейських комуністів. До Миколаївської ради ввійшов лише
один партієць (0,8% від загальної кількості голосів). Надаючи можливості
легальної діяльності, більшовики намагались використати єврейських
комуністів, перш за все, для боротьби з непідконтрольними владі сіоністськими
рухами44.
Cіоністська організація, незважаючи на постійну критику й тиск
провладних політичних сил, продовжувала активну діяльність. Зважаючи на
поступове згортання військових дій та сподіваючись на можливість відновлення
міжнародних сполучень, в Миколаєві започатковано роботу Палестинського
бюро, яке мало реєструвати осіб, виявляють намір емігрувати до Палестини45.
23 квітня 1920 р. в Москві заарештовано 75 делегатів нелегальної
Всеросійської конференції сіоністів, про що повідомляла місцева преса
супроводжуючи це повідомлення звинуваченнями сіоністів в антирадянській
діяльності46. Ця подія стала сигналом до остаточної заборони на діяльність
сіоністських організацій. Частина з них припинила діяльність, інші перейшли
на нелегальне становище.
19 червня 1920 р. відбулася остаточна ліквідація Ради єврейської громади
(ВААДу). В наказі Миколаївського губвиконкому з цього приводу зазначалося:
«Совет еврейской общины считать распущенным. Всякая явная и тайная
попытка со стороны членов этого Совета к нарушению данного приказа будет
считаться поступком конрреволюционным. Виновные будут привлечены к суду
ревтрибунала»47.
44 Будяков О. В. Встановлення монопартійної системи на Півдні в 1920-х рр. : Дис. … канд. історичних наук /
Будяков О. В. ; Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухамлинського. – Миколаїв, 2015. – С. 109.
45 Южная речь. – 1920 г. – 3 января.
46 Известия Николаевского губернского исполнительного комитета. – 1920 г. – 28 мая.
47 ДАМО. Ф. Р. 152, оп. 1, спр. 140, арк. 1 – 2.
Значну частину єврейського населення регіону ще початку ХІХ ст.
вкладали єврейські колоністи. З початку революційних подій населення
єврейських землеробських колоній, в очікуванні обіцяних реформ, передовсім
аграрної, займало здебільшого нейтрально-споглядальну позицію щодо подій,
які відбувалися в Україні. Однак існувало розуміння того, що будь-які
радикальні зміни в системі влади несуть загрозу спалаху юдофобських настроїв,
наслідком чого можуть стати єврейські погроми.
У квітні 1917 р. в Херсоні відбувся з`їзд представників 18 єврейських
землеробських колоній, обговорювалися питання щодо необхідності
реформування порядку землекористування, участі у виборах до Установчих
зборів, делеговано 2 представника до губернського земства48.
Відчуваючи послаблення та безпорадність влади, як центральної, так і
місцевої, уже влітку-восени 1917 р. в колоніях почали створювати загони
самооборони. Ініціаторами були солдати, які поверталися з фронту, прихопивши
з собою зброю, а також молодь.
10 -15 жовтня 1917 р в Києві відбувалася конференція представників
союзів євреїв-воїнів. Вона ухвалила план створення єврейської самооборони в
масштабах всієї країни, що дало поштовх до активізації створення загонів на
місцях, однак не вирішувало головної проблеми – нестачі зброї та боєприпасів.
Не доводилося чекати підтримки в цій справі від більшості єврейських партій.
Послідовно її підтримували лише сіоністи. Так само, негативним було й
ставлення Центральної Ради. Другу конференцію союзу євреїв-воїнів, яка
почалася в Києві в січні 1918 р., розігнав, за дорученням уряду, комендант
міста.
Навесні 1918 р. з`явилися повідомлення про перші єврейські погроми в
колоніях Єфінгар та Ново-Полтавка, в обох випадках ефективні дії єврейської
самооборони сприяли припиненню погромів49.
Певним чином, про відчуття розгубленості й невпевненості в
завтрашньому дні, яке було характерним в цей час для колоністської спільноти,
48 Трудовая газета. – 1917 г. – 23 апреля.
49 Трудовая жизнь. – 1918 г. – 21(8) марта.
свідчить газетне повідомлення: «Ефингарь. Местный совет состоит из бедноты.
Вследствие истечения полномочий старого совета, таковой должен быть
переизбран. Но население, запуганное и терроризированное налетами разных
банд, не желает ни выбирать, ни идти в советы»50.
1919 р. позначився гострим військовим протистоянням різних політичних
сил, неодноразовою зміною влади, особливо в сільській місцевості. Така
ситуація спровокувала смугу погромів, від яких постраждали майже всі
єврейські колонії. Єврейській самообороні доводилося цілодобово патрулювати
навколо колоній. Зазвичай, сил вистачало лише на те, щоб відігнати невеликі
банди. Особливо драматичними були події в єврейських колоніях Ново-
Полтавка та Добрая.
У серпні 1919 р., в ході відступу Червоної армії, до Ново-Полтавки
прибув невеликий кінний загін, вони вимагали у селян віддати зброю.
Впродовж ночі було вчинено кілька нападів на селянські господарства. Вранці
самооборона, вважаючи, що має справу з невеликою бандою, вигнала їх з села,
в ході перестрілки вбито одного з бандитів. Невдовзі з`ясувалося, що це був
авангард банди Н. Махно. За дві години після цього село було оточене
бандитами з трьох боків, а до залізничної станції прибув бронепотяг.
Самооборона захищала колонію поки не закінчилися набої. Це дало можливість
частині колоністів покинути домівки та сховатися в степу. Бандити, увірвавшись
до села, вбили захисників та частину колоністів. Всього загинули 130 чоловік.
Упродовж тижня махновці «хазяйнували» в колонії, грабуючи майно та
знущаючись над колоністами51.
25 травня 1919 г. банда Н. Григорьєва вчинила напад на єврейську
колонію Добрая. Знищивши загін самооборони, бандити впродож 6 годин
вбивали колоністів та грабували їх майно. Після того, як бандити покинули
село, туди прибули селяни з сусідніх сіл Явкине та Новоєгоровка і продовжили
пограбування. Лише прихід наступного дня частин Червоної армії припинив
50 Знамя коммунара. Орган Николаевского Комитета Коммунистической партии (больш.) Украины. – 191 г. – 21
июля.
51 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 555, арк. 1 - 2.
погром. Влітку того ж року на колонію здійснив напад загін махновців. Знову
були пограбування та вбивства, а невдовзі на вулицях колонії відбувалися
зіткнення махновців з наступаючою денікінською армією52.
Припинення військових дій на початку 1920 р. сприяло стабілізації
становища в колоніях. Про ситуацію в цей час, певним чином, можна скласти
уяву з газетного репортажу з колонії Добрая: «Наполовину разбежавшееся от
погромов и расстрелов, население колонии понемногу начинает съезжаться.
Разграбленные земледельцы во многом испытывают сильную нужду. Но в селе
имеются большие излишки хлеба, которые охотно крестьяне сдадут по твердым
ценам, надеясь взамен хлеба получить из города некоторые продукты, которые
очень необходимы деревне для предстоящих весенних работ, например
кузнечный уголь и железо»53. Звичайно ж ствердження щодо великих надлишків
хліба викликає сумнів, але варто зважити на те, що матеріал надруковано в
офіційному владному органі. Вже навесні хлібні надлишки були «дбайливо»
забрані радянською владою. Та ж газета повідомляла: «Опродком
Николаевского уезда помещает красные и черные списки местностей
выполнивших и не желающих выполнять разверстку. Первые попадают в
красные, в вторые – в черные списки». До «червоного» списку внесено колонії
Добрая та Ново-Полтавка54.
Влітку 1920 р. колоністам з Доброї довелося пережити ще один погром На
цей раз його вчинили повсталі селяни з с. Явкине, які переслідували
червоноармійців, що намагалися сховатися в єврейській колонії.
Події Першої світової війни негативно відбилися на становищі німецького
населення. Німцям, що проживали в містах, на початку війни довелося
пережити кампанію шельмування з боку ура-патріотів та шпигуноманії. Згодом
вони стали жертвами дискримінаційного «ліквідаційного законодавства», що
запроваджувалося російським імперським урядом впродовж 1914 – 1916 рр. і
стосувалося як німецьких й австрійських підданих (більшість з них невдовзі
52 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 557, арк. 4 - 7.
53 Известия Николаевского губернского революционного комитета. – 1920 г. - 20 февраля.
54 Известия Николаевского губернского революционного комитета. – 1920 г. – 27 апреля.
змушені були виїхати за межі Херсонської губернії), так і австрійських і
німецьких вихідців, які були російськими підданими. Вони були обмежені в
громадянських правах та можливостях щодо економічної діяльності. Значна
частина їх майна, виробничих та комерційних закладів перейшла під контроль
або у власність держави. Офіціозна пропаганда активно формувала образ
«внутрішнього ворога».
Зважаючи на вказані обставини та германофобські настрої більшості
населення, які посилювалися й провокувалися урядом в ході війни, німецьке
населення міст мусило не виявляти високої суспільно-політичної активності,
вважаючи за краще бути максимально непомітним в ці скрутні для нього часи.
Уже в 1916 р. германофобська спрямованість пропагандистських органів
поступово сходила нанівець, що було виявом певної розчарованості значної
частини населення ходом та наслідками війни.
Суттєво змінилося в ході війни й становище німецьких колоністів.
«Ліквідаційне законодавство» обмежувало їх право землеволодіння,
землекористування та господарської діяльності. Вказані законодавчі акти
ставили метою поступову повну ліквідацію німецького землеволодіння, не
виключаючи застосування для цього й примусових заходів. На щастя, землі
сучасної Миколаївщини знаходилися на значній відстані від театру військових
дій, тож німецьких колоністів обминула кампанія виселення з прифронтової
смуги. Варто зазначити, що етнічні німці нарівні з іншими російсько-підданими
підлягали мобілізації до російської армії.
Зважаючи на вказане, на початку революційних подій етнічні німці,
відчуваючи постійні утиски та дискримінацію з боку імперських владних
структур, попри свою традиційну законослухнянність, в більшості не були
прихильниками підтримки чи збереження російської монархії, але й до ідей
українського державотворення ставилися з певною відстороненістю.
Значним стимулом до зростання суспільно-політичної активності
німецького населення стали постанови Тимчасового уряду щодо призупинення
дії «ліквідаційних законів», видані в березні 1917 р., а 14 липня того ж року
ліквідовано Особливий Комітет по боротьбі з німецьким засиллям. Але на
місцях ситуація лишалася і настрої майже не змінювалися. Приміром, коли в
червні 1917 р. жителька Миколаєва Е. Верман звернулася з проханням до
Миколаївського суспільного комітету (він в цей час перебрав на себе функції
міської думи й управи) щодо видачі дозволу на повернення до Миколаєва її
синів, які були вислані до Оренбурзької губернії як германсько-піддані, її
прохання відхилили, посилаючись на державні інтереси, хоч і зазначили
несправедливість їх заслання55. Впродовж всього 1917 р. німці залишалися
«фігурою умовчання» для миколаївської преси. Тож соціально-політичні
обставини та суспільні настрої не сприяли зростанню активності німецької
громади в Миколаєві.
Свідченням обережності та невисокої політичної активності німецького
населення міста було те, що воно, на відміну від євреїв та поляків, не
запропонувало окремого списку кандидатів на перших демократичних виборах
до міської думи. За результатами виборів в числі гласних був лише один німець
- Артур Августович Остен-Сакен (балотувався за списком Миколаївського
відділення Партії Народної Свободи /Конституційні демократи/)56.
В цілому ж німці південноукраїнського регіону виявили прагнення до
консолідації для боротьбі за політичну та правову реабілітацію, захист своїх
економічних та культурних інтересів. 14 – 16 травня 1917 р. в Одесі відбувся
перший Всеросійський конгрес російських німців. Його програмні положення
проголошували необхідність встановлення демократичної республіки, рівності
й свободи для всіх громадян, пропорційного виборчого права, права всіх
народів на самовизначення, збереження земельної власності та наділення
землею бідняків за рахунок державного резерву тощо. На конгресі
висловлювалася критика окремих радикальних заяв та декларацій Центральної
Ради. Не знайшла підтримки й ідея створення самотійної української держави.
В цілому ж, ставлення конгресу до цього органу, як і до Тичасового уряду було
цілком толерантне. В Одесі проголошено про створення Всеросійського Союзу
55 ДАМО. Ф. 222, оп. 1, спр. 1814, арк.
56 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 182, арк. 11 зв.
російських німців та обрано Центральний Комітет цього союзу. Як показали
подальші події, одеський Союз здебільшого орієнтувався на німецьке
населення, яке проживало на українських землях. Одним з основних завдань
вважалася підготовка до виборів в Установчі Збори. З цією метою ЦК розгорнув
широку агітаційну кампанію, ініціював створення місцевих осередків
організації та висування кандидатів до Установчих зборів (варто зазначити, що
жоден з кандидатів від німецької громади так і не був обраним). Згодом в Одесі
утворено Союз німців-колоністів Причоронмор`я, саме ця організація стала
найбільш впливовою в південноукраїнському регіоні.
Дещо обособлену позицію займали німці-меноніти (на Миколаївщині
вони здебільшого проживали в єврейських землеробських колоніях). Навесні
1917 ними здійснено спробу створити власну політичну платформу для участі в
виборах до Установчих зборів. Центральне бюро, створене в Молочанську
(Катеринославська губернія), надрукувало й розіслало по менонітських селах
брошуру „Wie organisieren wir Mennoniten uns für die National versammlung?“, де
викладалися основні програмні вимоги, які суттєво не відрізнялися від позицій
Одеського ЦК. 19 червня 1917 р. делегації менонітів з різних регіонів країни
прийняли основні положення брошури в якості політичної платформи.
В цілому німецькі політичні об`єднання за своєю орієнтацією біли
найбільш близькими до поміркованих соціал-демократів та есерів.
На виборах до Українських Установчих зборів по Херсонській виборчій
окрузі було висунуто список кандидатів від «Російських громадян німецької
національності», німців Миколаївщини в ньому представляв Фома Францевич
Центнер (с. Веселинове)57.
Згідно з умовами Брестської мирної угоди, що була 27 січня (9
лютого) 1918 р. укладена Українською Центральною Радою з державами
германського блоку, на вимогу німецької сторони, всі етнічні німці, що мешкали
в Україні, визнавалися германськими емігрантами, над якими німецька
57 ДАМО. Ф. 222, оп. 1, спр. 1813, арк 44.
адміністрація проголошувала своє покровительство, вони отримували право
рееміграції до Німеччини.
Прийняття Українсько Центральною Радою закону про національно-
персональну автономію 9(22) січня 1918 р. спонукало до дискусії щодо
майбутнього німецького населення регіону, яка мала місце в Союзі німецьких
колоністів Причорномор`я. Сформувалися дві фракції: одні відстоювали ідею
створення германської колонії Крим-Таврія, інші висловлювалися за німецьку
автономію в місцях компактного проживання в рамках незалежної української
держави. Прихильники обох напрямків проводили активну агітацію серед
німецьких колоністів. Між тим, самих колоністів більше цікавили питання
власної безпеки. В умовах послаблення центральної та місцевої влади вона
виявилася нездатною підтримувати правопорядок та захищати колоністів.
Почастішали випадки нападів на колонії та експропріації майна (фактично
пограбування). В цих умовах виникає ідея створення організації самооборони,
вона прийшлася до вподоби німецькому командуванню. Влітку-восени 1918 р. в
більшості німецьких колоній створені загони самооборони, озброєння для них
надано німецьким командуванням. Кадровими німецькими та австрійськими
військовослужбовцями здійснювалося навчання колоністів військовій справі.
Так в Ландауській окрузі всі колоністи віком від 18 до 30 років проходили
військову підготовку, яка здійснювалася спеціальним загоном німецьких
кадрових вояків58. Формування німецької самооборони викликало занепокоєння
з боку української гетьманської влади, яка ще навесні того ж року провела
примусове вилучення зброї у українських селян. Сприяння німецькою
адміністрацією озброєнню колоністів об`єктивно підривало авторитет
гетьманської влади, а також викликало неприязнь оточуючого сільського
населення по відношенню до колоністів. Але під тиском німецького
командування уряд гетьмана П. Скоропадського мусив змиритися з процесом
створення в німецьких колоніях збройних загонів і навіть легітимізувати їх
58 Безносов А.И. Колонистское население и вооруженная борьба на юге Украины (конец 1918 – осень 1919
гг.) / А.И. Безносов //Вопросы германской истории: Зб. наук. пр. – Днепропетровск : РВВ ДНУ, 2005. – С.74 –
75.
діяльність. Представник гетьманського уряду в Одесі рекомендував
Херсонському губернському старості затвердити статут організації
самооборони, що й було зроблено. 19 листопада 1918 р. український уряд
затвердив правила організації самооборони в німецьких поселеннях. Загальне
керівництво самообороною покладалося на Союз німецьких колоністів
Причорномор`я59. Керівництво Союзу навіть розробило фундаментальний план
організації автономного управління німецькими колоніями. Подальші події не
дали можливості його реалізувати. Очевидно гетьманський уряд сподівався, що
німецька самооборона може стати тим збройним формуванням, яке допоможе
йому утриматися при владі після евакуації німецьких військ.
Перше велике випробування для німецької самооборони відбулося в
березні 1919 р. в ході наступу радянських військ, які просувалися з півночі в
напрямку Одеси. Їх авангард – збройні формування під командуванням отамана
Н. Григор`єва підійшли до колоній Раштадт та Вормс, але були відкинуті
німецькою самообороною. Колоністи вважали, що мають справу з бандитами (в
цьому вони майже не помилялися. Збройні сили цього отамана являли собою
велику банду, яка в цей час воювала на боці радянської влади). Однак, коли
наступного дня підійшли основні військові сили, григор`ївці увірвалися до
колоній і вчинили там пограбування та вбивства60.
Відновлення радянської влади на початку 1919 р. супроводжувалося
повномасштабною реалізацією політики «воєнного комунізму». Відбувалися
насильницькі реквізиції сільгосппродукції. При цьому для німецьких колоній
встановлено підвищений обсяг продрозкладки у порівнянні з іншими селами.
На виборах до сільських рад навесні 1919 р. значна частина заможних
колоністів була позбавлена виборчого права. Проводилися немотивовані арешти
серед колоністів. Особливе обурення викликала примусова мобілізація молоді
до лав Червоної армії. 26 липня 1919 р. почалося повстання в німецькій колонії
Грослібенталь на Одещині. Повстання набуло поширення, в серпні до нього
59 Коган С. Повтання куркулів у німецьких колоніях на Одещині (1919 рік) /С. Коган, Н. Межберг. // Літопис
ревлюції. – 1929. - № 2(35). - С. 142.
60 Безносов А.И. Колонистское население и вооруженная борьба на юге Украины (конец 1918 – осень 1919
гг.) / А.И. Безносов //Вопросы германской истории: Зб. наук. пр. – Днепропетровск : РВВ ДНУ, 2005. – С. 81.
приєдналися колоністи Березанського (Ландауського) округу на Миколаївщині.
Повстанці блокували сполучення Одеси з Вознесенськом та Миколаєвом, було
зірвано мобілізацію до Червоної армії, припинилося вилучення та вивіз
продрозкладки. На боротьбу з повстанням направлено гарнізони Миколаєва та
Очакова, інші військові формування, які дислокувалися в регіоні. Це значною
мірою полегшувало наступ на територію Миколаївщини армії Денікіна, яка
насувалася зі сходу. Лише швидкий наступ кавалерійської бригади Г.
Котовського на початку серпня допоміг більшовикам придушити повстання.
Організований опір в Ландауському окрузі припинився лише 21 серпня 1919 р.
Колоністи були жорстоко покарані радянською владою. В частині колоній
розстріляно кожного п`ятого дорослого чоловіка. Сотні учасників повстання
страчені за вироками революційного трибуналу61.
Складні стосунки мали німецькі колоністи з повстанцями Баштанської
республіки. В листопаді 1919 р. в Баштанці отримали відомості про активність
самооборони в колонії Нейкарлсруе. До неї був направлений загін баштанців. В
результаті каральної акції знищено за різними відомостями від 16 до 50 жителів
колонії62.
З огляду на ці обставини, німецькі колоністи позитивно сприйняли
чергове повалення радянської влади та захоплення регіону денікінськими
військами. У вересні 1919 г. миколаївська преса повідомляла: «Окрестные
немецкие колонии, узнав о предполагавшемся приезде в Николаев г-на
Деникина, собрали на нужды Добрармии 25000 п. пшеницы. Воистину, от
чистого сердца»63. В Миколаєві створено батальйон добровольців з числа
колоністів Ландауського округу, який увійшов до складу денікінської армії, І-й
з`їзд німецьких колоній, що відбувся в Одесі у вересні того ж року, навіть
пропонував денікінському командуванню запровадити мобілізацію колоністів
61 Безносов А.И. Защита или нападение? Участие причерноморских немцев в вооруженной борьбе в годы
Гражданской войны 1918-1920 гг. .) / А.И. Безносов // Два с половиной века с Россией: актуальные проблемы и
дискуссионные вопросы истории и историографии российских немцев: Материалы 14-й Международной
научной конференции, Кисловодск, 25-29 сентября 2013 г. – М. : МСНК-пресс, 2014. – С. 359.
62 Котляр Ю.В. Німецьке та болгарське населення України у повстанські боротьбі (1917 – 1920 рр.) / Ю. В.
Котляр // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. – Випуск 6.– К., 2006. – С. 82.
63 Южное слово. – 1919 г. – 28 сентября.
до складу добровольчої армії. Згодом настрої колоністів дещо змінювалися, це
було пов`язано з тим, що командний склад добровольчої армії не приховував
своїх монархічних та германофобських уподобань. Але головним фактором до
зміни настроїв стали запровадження конфіскацій сільгосппродуктів, коней та
гужової повинності на нужди армії. До того ж, значна кількість колоністів
вважали події громадянської війни внутрішнім загальноросійським конфліктом,
до якого німцям не слід прилучатися. Так, коли радянські війська стали
наближатися до Вознесенска, денікінське командування вірішило відправити
туди піхотний полк колоністів, але вони відмовилися йти, мотивуючи тим, що
залишать колонії беззахисними, тим часом як значна кількість офіцерів армії
знаходиться в Одесі й не поспішає на фронт. Врешті більшість вояків
розійшлися по домах64.
Остаточне встановлення радянської влади не викликало у колоністів
особливого ентузіазму, але принаймні припинилися військові дії та
встановлювалася довгоочікувана стабільність. Радянські владні структури, зі
свого боку, усвідомлювали необхідність обережно та цілеспрямовано діяти в
середовищі німецьких колоністів, формуючи в їх свідомості позитивний образ
радянської влади. У квітні 1920 р. миколаївська газета «Известия» повідомляла:
«Агитаторы Губполитпросвета ведут усиленную работу среди немцев-
колонистов Николаевского уезда. В колониях устраиваются митинги и
собеседования на политические темы, весьма интересующие население.
Колонисты охотно откликаются на нужды Красной армии и жертвуют
всевозможные продукты»65. Не можна не звернути увагу на те, що в
повідомленні нема навіть згадки про продрозкладку. Тож влада ще почувалася
невпевнено в сільській місцевості і вважала недоцільним примусове вилучення
продуктів у колоністів.
Болгарське населення на Миколаївщині здебільшого представлене
жителями землеробської колонії Тернівка поблизу Миколаєва. Ставлення
64 Безносов А.И. Колонистское население и вооруженная борьба на юге Украины (конец 1918 – осень 1919
гг.) / А.И. Безносов //Вопросы германской истории: Зб. наук. пр. – Днепропетровск : РВВ ДНУ, 2005. – С. 87-89.
65 Известия Николаевского Революционного Комитета. – 1920 р. – 9 апреля.
тернівських болгар як до української, так і до радянської влади було досить
неоднозначним. Впродовж 1917 р. вони зберігали, в основному, спостерігальну
позицію. В січні 1918 р. під впливом агітації миколаївських більшовиків в
Тернівці створено волосний революційний комітет, який проводив перерозподіл
землі. Це відбувалося в цілому на добровільній основі. Коли ж після
відновлення радянської влади навесні 1919 р. ревком здійснив спробу нового
перерозподілу землі, значна частина жителів Тернівки вважала це
несправедливим. Обурення колоністів викликали спроби запровадження
продрозкладки та примусової мобілізації до Червоної армії. Коли ж у квітні з
Миколаєва на допомогу місцевому ревкому було направлено робітничий загін,
тернівці його роззброїли та, об`єднавшись з селянами сусіднього села Червона
(Матвіївка), підняли повстання. Озброєні повстанці дійшли до Інгульського
мосту й лише польові гармати Миколаївського гарнізону змусили їх відступити.
За кілька днів червоноармійські війська відновили радянську владу в селі.
Новий конфлікт викликала націоналізація торфових родовищ, якими споконвіку
користувалися тернівчани, знов справа дійшла до зброї 66.
Варто зазначити, о повстання в німецьких колоніях та повстання
болгарських колоністів селища Тернівки співпадали в часі через те, що були
наслідком недалекоглядної політики більшовицької влади. Німецькі та
болгарські колоністи опинилися в однаково скрутному становищі, що й
спонукало їх до відкритої боротьби. Очевидно, що ствердження деяких
дослідників стосовно того, що болгарські колоністи підтримали повстання в
німецьких колоніях не має достатніх підстав, оскільки не виявлено доказів будь-
яких контактів між німецькими та тернівськими колоністами в цей час67. Не
викликає сумніву й те, що ці події лише умовно можна відносити до проявів
національного руху, оскільки їх причини лежать передовсім в царині соціально-
економічній, а невирішеність національного питання була лише додатковим
фактором.
66 Гамза В. І. Тернівка. Історико-етнографічний нарис / В. І. Гамза. – Миколаїв : Іліон, 2013. – С. 102 - 104.
67 Коган С. Повтання куркулів у німецьких колоніях на Одещині (1919 рік) /С. Коган, Н. Межберг. // Літопис
ревлюції. – 1929. - № 2(35). - С. 138 - 152; Грищенко Ю. Національне питання в Україні у 1917-1921 роках / Ю.
Грищенко // Український історичний збірник. – 2015. – Вип. 18. – С. 204 – 211.
Прихід денікінської армії супроводжувався арештами тих, хто
співробітничав з більшовиками; реквізиціями та мобілізацією гужового
транспорту на потреби армії. Знов особливе обурення викликали спроби
примусової мобілізації колоністів до лав добровольчої армії. У грудні 1919 р.
тернівські болгари підняли повстання, яке було жорстоко придушене
денікінцями.
Коли в січні 1920 р. до колонії увійшла Червона армія, кілька десятків
селян, здебільшого малоземельних, добровільно вступили до її лав у відповідь
на обіцянки провести справедливий перерозподіл землі. Навесні волосний
виконком здійснив переверстку землі за «зрівняльним» принципом та
запровадив повномасштабну продрозкладку, яка невдовзі призвела до зубожіння
селян. В вересні-жовтні фіксувавлися випадки опору (тому числі й збройного)
діям продзагонів з боку селян, у відповідь влада вдавалася до захоплення
заложників. Нову хвилю продрозкладки навесні наступного року тернівці
демонстративно проігнорували, посилаючись на те, що почалася посівна
кампанія68. Невдовзі політика «воєнного комунізму» була скасована. Попри всі
негаразди, остаточне встановлення радянської влади принесло довгоочікуваний
мир та відносну стабільність, що врешті спонукало болгарських колоністів
змиритися з нею.
Польська громада в Миколаєві була достатньо чисельною. В першому
десятилітті ХХ ст. поляки складали до 4 % населення міста.
Членами сформованого навесні 1917 р. виконкому Миколаївської Ради
робітничих та солдатських депутатів були Р. Й. Ягодзинський та І. Й.
Тембоцький69.
Поляки брали активну участь в підготовці перших демократичних виборів
до Миколаївської міської думи. Згідно зі списком кандидатів від «польскої
громади» № 17, опублікованому 6 серпня 1917 р., претендентами на обрання
гласними були Г. М. Теодорович, Г. М. Умястовський, Л. Л. Ксенський, Й. Е.
Телятицький, Т. А. Косцюкевич, К. Г. Ястржембський, Й. О. Котновський, Е. Л.
68 Гамза В. І. Тернівка. Історико-етнографічний нарис / В. І. Гамза. – Миколаїв : Іліон, 2013. – С. 105
69 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 197, арк. 3 – 4.
Хехлинський, І. А. Мендра. П. П. Кржечковський, Й. Ю. Смялковський, В. І.
Тишко, Т. Ф. Левицький, С. І Рутковський, Ю. А. Стемпінський70. Крім того,
поляки балотувалися до міської думи ще й по спискам від політичних партій. За
результатами виборів гласним Миколаївської демократичної міської думи від
польської громади став Генріх Миколайович Теодорович, він був числі тих, хто
голосував за резолюцію міської думи від 15 листопада 1917 р. щодо визнання
Української Центральної Ради центральним урядом Української Народної
Республіки71. Крім нього гласними обрані Р. Й. Ягодзінський та С. Ф.
Філярський (обидва за списком соціал-демократів) 72.
У списках кандидатів на виборах до Українських Установчих зборів від
Польської Партії Соціалістичної (ППС) миколаївських поляків представляв
Петро Якубович Девуцький73.
З початку революційних подій особливою активністю позначилася
польська соціал-демократична група (соціал-демократи Польщі та Литви).
Представники цієї групи навесні 1917 р. увійшли до складу Миколаївської ради
робітничих та військових депутатів.
Іншу впливову політичну силу являла собою Польська Партія
Соціалістична (ППС). В основі програмі якої було питання створення
незалежної польської держави, що в цей час не співпадало з намірами
російської соціал-демократії та й більшості інших загальноросійських партій.
Тож місцевим осередкам цієї партії доводилося діяти у напівлегальному
становищі.
Поляки не приховували свого розчарування брестськими мирними
угодами, оскільки вони фактично пролонгували німецьку окупацію польських
земель и відкладали на невідому перспективу можливість набуття незалежності
Польщі. Однак ці обставини не породжували серед поляків антинімецьких
настроїв, оскільки саме німецька окупаційна адміністрація погодилася в
листопаді 1916 р. на існування Королівства Польського під германсько-
70 ДАМО, ф. 222, оп. 1, спр. 1814, арк. 6.
71 ДАМО, ф. 222, оп.3, спр. 3, арк. 137–141.
72 ДАМО, ф. 222, оп. 1, спр. 1813, арк. 49 - 50.
73 ДАМО. Ф. 222, оп. 1, спр. 1813, арк 44.
австрійським протекторатом. Польські ж соціалісти вважали, що ці мирні угоди
є зрадою інтересів польського пролетаріату та перспектив революції в Польщі.
26 лютого 1918 р. на засіданні Миколаївської ради робітничих та
військових депутатів проходило жваве обговорення доповіді представника від
російського радянського уряду про Брестську мирну угоду. Представник
польських соціал-демократів зазначив: «подписанный мир – смертный приговор
лозунгам, брошенным в народ. Польский пролетариат не дремлет, выступает на
улицах Варшавы, но он надеется на русскую революцию и если говорят о мире,
то это измена польскому пролетариату. Слова докладчика, что подписывая мир,
мы будем ожидать, что снова зажжется факел революции, мало утешительны,
так как если поставлены требования разоружиться, то кто же будет зажигать
этот факел?
Удобный момент больше не настанет, ибо германцы вмешиваются в наши
дела и не дадут вспыхнуть революции. Вчера товарищ Зимак говорил, что
польский пролетариат не перестанет сражаться, ибо привык к подпольной
работе. Да, он к ней привык, но он вел борьбу с грубым русским
самодержавием и вести борьбу с культурной германской силой он не может. Мы
не мир заключили, мы отдали на произвол германского милитаризма страну».
Оратор завершив закликом забути про взаємні чвари, шукати вихід з ситуації й
пам`ятати, «…что русский народ ответствен за народы Польский, Литовский и
Прибалтики»74.
У зв`язку з проголошенням в кінці 1918 р. незалежності Польської
республіки, миколаївські поляки виявляли зацікавленість в набутті польського
громадянства. З цією метою в Миколаєві з початку 1919 р. діяла Колегія по
польських справах, яка в період з 30 березня по 10 квітня проводила реєстрацію
осіб, що виявили бажання стати громадянами Польської республіки. Колегію
очолювали І. Телятицький та К. Ястржембський.75.
74 Общее собрание Совета рабочих и военных депутатов. // Власть труда. Известия Николаевского Совета
рабочих и военных депутатов. – 1918 г. – 1 марта.
75 Известия Николаевского Совета рабочих депутатов. – 1919 г. – 30 марта.
Після того, як Польська Партія Соціалістична (ППС) відкрито підтримала
політику польської держави, увійшовши в липні 1920 р. до складу коаліційного
польського уряду в умовах радянсько-польської війни, в Україні вона остаточно
підпадає до категорії «контрреволюційних», втративши право на легальне
існування. Прихильники ППС продовжували згуртуватися навколо робітничих
клубів, що займались здебільшого культосвітньою роботою, зокрема в
польському робітничому клубі ім. Ю. Мархлевського. При ньому діяли школа
грамоти, драматичний гурток, міська польська бібліотека. Будь-які наміри чи
спроби відновлення організаційних структур ППС жорстко переслідувались
ДПУ. Польські організації та установи, які діяли в місті, більшовицька влада
прагнула викоритовувати як засіб не тільки контролю за польською громадою, а
й ідеологічного «перевиховання» в потрібному для себе руслі, приділяючи
першочергову увагу антирелігійним та антиімперіалістичним аспектам76.
Певним чином, ставлення до поляків змінювалося з розгортанням
радянсько-польської війни, в ході якої дії обох воюючих сторін позначалися
надзвичайною жорстокістю. Серед заходів, до яких вони вдавалися, було
ув`язнення заложників. При цьому радянська сторона затримувала заложників з
числа поляків навіть в регіонах, які були віддаленими від театру військових дій.
Цілком зрозуміло, що такі акції не могли суттєво впливати на хід війни й
носили здебільшого демонстраційний характер. Уже влітку 1919 р. в Миколаєві
мали місце арешти поляків. З цього приводу 4 та 8 червня польські комуністи
проводили мітинги на підтримку та виправдання дій радянської влади77.
Навесні 1920 р. в Миколаївській в`язниці утримувалися польські
заложники. Місцева газета «Борьба» надрукувала «Декларацію польських
заложників». В ній, зокрема, говорилося: «Польский трудовой класс в
Николаеве, осведомленный прессой о польской авантюре, учитывая текущий
момент и связанные с ним последствия, выражает свое глубокое возмущение и
76 Будяков О. В. Встановлення монопартійної системи на Півдні в 1920-х рр. : Дис. … канд. історичних наук /
Будяков О. В. ; Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухамлинського. – Миколаїв, 2015. – С. 100 –
101.
77 Известия Николаевского Совета рабочих, красноармейских и краснофлотских депутатов. – 1919 г. – 3, 8
июня
негодование по поводу захватной политики настоящего правительства Польши,
которое, не взирая на протесты польского трудового класса, как рабочих, так и
лучшей части трудовой интеллигенции, продолжает вести, связанную с
погромами мирного населения, братоубийственную войну ради увеличения
своей территории за счет РСФСР». Далі, в цілком ідеологічно вивірених
виразах, польский уряд звинувачувався у зв`язках з Антантою та світовим
імперіалізмом78. Судячи з тексту декларації, заложників найвірогідніше було
набрано з числа місцевих поляків. Документ датований 27 травня 1920 р., але
опублікований більше ніж за 2 тижні після цього і лише в газеті лівих есерів
(боротьбистів). Очевидно тривалий час був потрібний відповідним
ідеологічним владним структурам для аналізу його політкоректності. Документ
достатньо парадоксальний. Складно повірити в те, що безвинно ув`язнені
радянською владою польські робітники з ентузіазмом висловлюють свою
солідарність з нею. До того ж йдеться про території Російської федерації, на які
начебто зазіхала Польща, хоча насправді військові дії відбувалися здебільшого
на українських та білоруських землях.
В Миколаєві мешкали нечисленні групи вихідців з Прибалтики - естонців,
литовців та латишів. Здебільшого це були біженці та особи, які на початку І
Світової війни мобілізовані до російської армії. Особливої політичної
активності вони не виявляли, час від часу (в основному за розпорядженням
міської адміністрації) вони збиралися на загальні зібрання. Основне прагнення,
яке вони виявляли – дочекатися завершення військових дій та мати можливість
повернутися додому. Польські соціал-демократи не приховували прагнення
використати в своїх інтересах литовців, заявляючи себе представниками
польського й литовського народів. Найбільш яскравою фігурою серед естонців
був Ян Петрович Ряппо - перший голова Миколаївської Ради робітничих та
військових депутатів, постать неоднозначна, але цілком характерна для цього
часу.
78 Борьба. – 1920 г. – 14 июня. – С. 4.
Більш активними були латиші, вони створили Миколаївський латиський
комітет біженців, який очолив Я. Міхельсон. В 1919 р. латиші стали
заложниками військово-політичної ситуації. В списку 61 комунарів,
розстріляних денікінцями 20 листопада 1919 р. бачимо 7 осіб з позначенням
«розстріляний як латиш»79. Цілком можливо, що йдеться про заложників з числа
латишів, які в цей час проживали в Миколаєві. Саме в цей час – в жовтні-
листопаді 1919 р. денікінська армія вела запеклі бої та терпіла поразки від
Червоної армії в районі Білгорода та Харкова. Одним з найбільш боєздатних
підрозділів радянських військ на цій ділянці фронту була Латиська дивізія, яка
наносила чималі втрати денікінцям. Тож, щоб хоч якось нейтралізувати дії
латиських стрільців, денікінці вдалися до шантажу шляхом захоплення
заложників-латишів в тих містах, що знаходилися під їх владою. В умовах
громадянської війни така практика мала велике розповсюдження, нею не
нехтували різні сторони конфлікту. Зазвичай (як і в даному випадку), все це не
давало очікуваного результату, а лише збільшувало кількість жертв серед
мирного населення. Латиші, розстріляні в Миколаєві, були безвинними
жертвами громадянської війни, але в історію Миколаєва вони увійшли як борці
за радянську владу. С. О. Асушкин, якому під час розстрілу вдалося
врятуватися, в своїх спогадах особливо відзначав «безстрашність групи
латишів»80.
Певну активність виявляла вірменська громада. На жаль відомості про її
діяльність фрагментарні. В ході революційних подій створено Вірменський
Національний Комітет Миколаєва, який виявляв прихильність до радянської
влади. В зв`язку з несприятливою ситуацією на Кавказькому фронті, 7 березня
1918 р. Комітет опублікував звернення до вірменського народу, в ньому зокрема
говорилося: «Во исполнение полученного из Одессы распоряжения Совета
Обороны, Армянским Национальным Комитетом г. Николаева объявляется
79 Известия Николаевского губисполкома и губкома КП/б/У. - 1920 г. – 20 ноября.
80 ДАМО. Ф. П. 1817, оп. 2, спр. 522, арк. 4.
мобилизация всех армян и устанавливается военное обложение всего
армянского населения г. Николаева для обеспечения семейств призванных»81.
Найбільш впливовою політичною силою в вірменській діаспорі регіону
була Вірменська революційна партія «Дашнакцутюн» («Союз»). В 1917 р. троє
її представників стали членами міської ради Миколаєва. Ця партія, як
найчисельніша політична організація вірменської діаспори, займалась
культурними, освітніми, гуманітарними проектами; опікувалася міським
Вірменським біженським комітетом, який надавав допомогу вірменським
біженцям82. Ставлення до цієї партії з боку більшовиків різко змінилося
напередодні наступу Червоною армії на Вірменію 1920 р., тепер партія
оголошувалася «націоналістичною» і «антикомуністичною». На Півдні України,
через співпрацю осередків «Дашнакцутюн» з денікінською адміністрацією,
більшовицькі звинувачення поглиблювались «контрреволюцією». Зрозуміло, що
така партія в перспективі втрачала можливості подальшої легальної
діяльності83.
Таким чином, одним з головних позитивним результатом революційних
подій стало проголошення рівності всіх народів країни. Цього принципу
дотримувалися і не заперечували як Тимчасовий уряд, так і всі українські
уряди, також радянська влада. Але в силу слабкості та нестабільності
центральної влади, реалізація цього принципу на місцях здебільшого залежала
від активності тої чи іншої етнічної групи.
Високу активність у захисті своїх інтересів виявляли німецькі, єврейські
та болгарські колоністи. Але ця активність здебільшого була викликана
слабкістю центральної та місцевої влади. Вони прагнули не втручатися в
процеси політичного та військового протистояння, при цьому готові підтримати
будь-яку владу, здатну гарантувати мир, захист та стабільність. На жаль, ні
81 Власть труда. – 1918 г. – 7 марта.
82 Путь социал-демократа. Орган Комитетта Николаевской организации независимых социал-демократов
интернационалистов. - 1919 г. – 29 июня.
83 Будяков О. В. Встановлення монопартійної системи на Півдні в 1920-х рр. : Дис. … канд. історичних наук /
Будяков О. В. ; Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського. – Миколаїв, 2015. – С. 99 –
100.
українська, ні радянська влада не зуміли повною мірою скористатися цією
активністю.
Високе піднесення руху етнічних меншин, яке реалізувалося через
діяльність національних політичних партій, суспільних організацій та установ,
яке мало місце впродовж 1917 – 1918 рр., під кінець 1919 р. та протягом 1920 р.
поступово зводилося нанівець Це було пов`язано з укріпленням радянської
влади, яка виявляла прагнення жорстко контролювати та ідеологічно
спрямовувати будь-які вияви національного руху. Крім того, партія більшовиків,
набуваючи становища правлячої, реалізувала курс на ліквідацію національних
партій та політичних організації, вбачаючи в них потенційних опонентів та
конкурентів.